Шулежко Олександра Максимівна (28.05.1903-25.02.1996), 92 роки

Інформаційна довідка:

За мужність і героїзм, величний громадянський та материнський подвиг присвоєно звання «Почесний громадянин міста Черкаси» (посмертно) (рішення Черкаської міської ради від 07.06.2017 № 2-2177).

Війна застала її в Черкасах, де вона працювала вихователькою дитячого садка №4 і не змогла евакуюватись з двома маленьким дітьми, а 22.08.1941 ворог увірвався в місто.

Окупанти, здійснюючи каральні заходи, розстрілювали й вішали інколи цілі сім’ї. Безпритульних дітей ставало дедалі більше. Одного дня побачила малюка біля тіла вбитої молодої жінки і забрала дитину до себе додому. Потім наважилась піти до міської Управи з проханням дозволити відкрити дитячий притулок. Їй вдалося здобути такий дозвіл, але ніякої допомоги з боку нової влади їй не пообіцяли, та вона на це й не розраховувала. Її надійними помічниками стали Іван Михайлович Кушнір та його донька Мотря Іванівна, вихователями – Марія Панасівна Мирець та Павло Іванович Алфьоров.

У місті стало відомо про відкриття притулку та ще й у місцевій газеті була вміщена об’ява, що тут приймають дітей-сиріт і безпритульних. Дітей ставало дедалі більше. Особливо їх побільшало після великих масових розстрілів євреїв. За переховування чи допомогу євреям та циганам німецька влада могла розстріляти, але це її разом з помічниками не зупинило. Вона записувала таких дітей під різними вигаданими прізвищами та національностями. І за увесь час існування притулку ніхто з вихованців, навіть найменших, не проговорився, не видав таємниці.

Їй вдалось врятувала від смерті й голоду 102 дитини, з них 25 дітей були євреями. Завдяки сміливості, винахідливості, знанню німецької мови їй вдалось вводити в оману німецьку окупаційну адміністрацію і поліцаїв. На невеличкій земельній ділянці притулок організував господарство: тримали курей, кіз, поросят, яких годували самі вихованці. Єврейських дітей у притулку записували як українців, греків, вірмен або татар залежно від особливостей зовнішності. Під час перевірок їх переховували в ізоляторі. Поліцаям говорили, що там тримають інфекційних хворих.

Відступаючи, німці примусово евакуювали і притулок. Хоча частину дітей вдалось влаштувати в навколишніх селах, але з іншими довелось поїхати з німцями. Під час перебування у Вінницькій області, користуючись розгубленістю німців, вона змогла повернутись з дітьми до Черкас.

Але ця історія не мала гарного завершення. Після визволення Черкас радянська влада записала Олександру Шулежко у зрадниці – у неї відібрали врятованих дітей, заборонили з ними спілкуватись, а також заборонили працювати за фахом. Вона змогла лише влаштуватись на роботу до реєстратури в поліклініці. Продовжувала робити добру справу – стала донором крові, якої здала понад 150 літрів. До 1968 року її підозрювали у співпраці з фашистами.

Післявоєнне життя Олександри Максимівни було важким, та як згадували її доньки, вона ніколи і ні на що не нарікала, ніколи не впадала у відчай.

Вийшовши на пенсію у 1963 році вона переїхала до доньки Лариси у місто Київ. У 1968 році їй було вручено партизанський квиток.

Усього два роки не дожила до найвищого поцінування її героїчного вчинку. 11 червня 1996 року ізраїльський інститут Яд Вашем присвоїв їй почесне звання Праведниці народів світу (посмертно) з занесенням її імені на Стіну Пам’яті Алеї Праведників  в місті Єрусалим.